ЧИ ЄЗУЇТИ Є ОСОБЛИВИМИ?
Від початку монашества, єзуїти кожного покоління ставлять собі запитання: «Як бути приятелем Ісуса?». Перефразовуючи це запитання: «яким є наш спосіб життя?»
Питання ідентичності є основним для людей, як і для кожної людини. Для єзуїта відповідь на неї прихована в тому, як жив і чинив св. Ігнатій Лойола, засновник ордену, в Ігнатіанській духовності, а також у монаших документах (першість мають Конституції). Ці джерела повинні формувати єзуїта відмінним від інших присвячених осіб монаших чинів і від усіх людей взагалі. Адже ідентичність саме в тому й полягає, коли в своїй глибині є щось своє – те, що вирізняє. Тільки варто задуматись, чи єзуїтська ідентичність у цьому проявляється.
Напевне, несе у собі щось більше – кожен єзуїт є християнином, а навіть більше, належить до Вселенської Церкви. Крім цього, кожен єзуїт є католицьким монахом. Уся Ігнатіанська духовність, як і Товариство Ісуса, сформована на грунті Традицій Церкви і не повинна їх відрізати від коренів. Тому єзуїт має багато спільного з кожним християнином, ще більше – з кожним католиком, а найбільше – з кожним монахом. А навіть, як голосить тема цього номеру: з братами меншими.
Єзуїт – монах (брат менший)
Св. Йоан Клімак (бл. 579-бл.650 рр.), монах із Синайського монастиря, у творі «Драбина до Раю» писав: «Монахом є той, хто в матеріальному і убогому тілі живе впорядоковано та немовби безтілесний. Монахом є той, хто в кожну мить і за будь-яких обставин близький до Заповідей Божих. Монах постійно гартує свій характер і невтомно стежить за думками. У монаха освячене тіло, чиста мова і світлий розум. У монаха дуже страждаюча душа, як у сні, так і під час розважання, постійно роздумує про смерть» (Драбина до Раю, I, 4). У цих чудових та глибоких роздумах про монаха простежується, як багато єзуїти взяли з монашої традиції, у чому самі рідко зізнаються. З іншої сторони, відкриваються деякі відмінності – передусім у способі реалізації.
У першому реченні, яке стосується сповнення небесного способу життя вже на землі, говорить про здійснення трьох монаших обітів: чистоти, убогості та послуху. Живучи так ми реалізуємо «ангельський спосіб буття». Єзуїт є в повному розумінні цього слова монахом (Папа Григорій XIII буллою підтвердив це у 1584 році), і тому у цьому полягає ідентичність його життя. Крім того, приятель Ісуса у будь – якому часі та місці повинен завжди пам’ятати про Бога, так само як монах, відповідно до другого речення св. Йоана Клімака. Існує також в Ігнатіанскій духовності засада, яка стосується третього речення, що називається «agere contra» (лат. «діяти навпаки»). Вона полягає в тому, щоб у великій простоті виконати те, що знаємо, що є дуже добрим, але ми не хочемо. Саме «освяченим тілом, чистою мовою і світлим розумом» безсумнівно визначався св. Ігнатій Лойола,ці докази були записані у «Меморіалі» Луїса Ґонсалвеша да Камари. А єзуїт у всі часи повинен наслідувати Засновника свого ордену та його Першого Генерала.
Останнє речення про душу, що звернулася до покаяння та смерті, відрізняється від ідентичності єзуїтів. Товариство Ісуса не характеризується цією ознакою покаяння, хоча в духовності кожного її члена рекомендується, але не більше, ніж будь-якому іншому християнину. Бо єзуїт повинен бути більш спрямованим на життя Бога в інших людях, ніж на власну дочасну смерть. Ця особливість спрямування на інших змінює також спосіб реалізації вищеперелічених подібностей, перетворюючи їх настільки, що єзуїти можуть впевнено сказати за одним із найближчих приятелів Св. Ігнатія, Єронімом Надалем: «Покликані бути священиками та священнослужителями, а не монахами» (Єронім Надаль, «In Examen Anotationes», 113). Йдеться про апостольство.
Єзуїт кожну хвилину свого життя присвячує так званій «допомозі душам», яка полягає у проголошенні Царства Божого та допомозі людям у його досягненні. І таким чином, обіти чистоти,послуху і убогості є підпорядковані первинній засаді. Подібно, на кожному місці та часі, коли єзуїт «стисло додержується виключно заповідей Божих», не є вже монаша келія, а цілий світ, якому потрібно проповідувати Євангеліє. Усе повинно бути зосереджене на порятунок інших людей, ніж себе. А весь цей шлях монаха (який за сутністю прагне до досконалості у спілкуванні з Богом) стає засобом для іншої мети настільки ,наскільки це допомагає в місії всього Товариства, в місії проповідування Слова разом з Христом.
Єзуїт – інший монах
У Церкві існують не лише монахи. І не тільки на їхніх традиціях зародилося Товариство Ісуса як нова форма християнського життя. Св. Ігнатій під час написання Конституцій для нового тоді ордену, вирішив спочатку перевірити законодавство старих згромаджень, включаючи бенедиктинців, францисканців та домініканців. І все для того, щоб дізнатися, як їхні засновники підходили до чітко визначених питань, а також для того, щоб дізнатися, як уникнути деяких проблем, які траплялися раніше в цих згромадженнях. Завбачливість була однією з важливих рис засновника Товариства Ісуса.
В Ігнатіанскій духовності є елементи інших монаших традицій. Тому що св. Ігнатій на початку свого навернення захопився життям св. Франциска з Асижу і св. Домініка. Саме тому він дуже підкреслює чесноту убогості, як в Конституціях створеного ним ордену, так і в духовних вправах, які є основним джерелом єзуїтської духовності. Христос є насамперед Христом убогих, до наслідування якого покликана кожна людина, а особливо монах. Крім того, єзуїти, так як і домініканці, на початку свого існування наголошували на проголошенні проповідей (і сповіді), вбачаючи в цьому одне з головних засобів для вже згаданої «допомоги душам». У традиції перших товаришів Ісуса, проповіді були досить спонтанними, на вулицях або майданах міст; перші францисканці і домініканці поводилися дуже подібно.
У богословських дискусіях єзуїти «пропагували», серед інших, домініканця св. Томи Аквінського. Варто зазначити, що томізм вплинув на стиль мислення єзуїтів. Окрім того, до повної згоди між двома орденами були незначні розбіжності. Тим паче, що на початку зародження Товариства Ісуса багато «духовних синів» св. Домініка звинувачували їх у єресі, зв’язку з дияволом (можливо, не саме такими словами, але все ж суворо), із задоволенням критикуючи всі можливі теологічні ідеї, які вони вважали «єзуїтськими». На щастя, було також багато домініканців, які захищали єзуїтів, серед яких, наприклад, один із генералів Проповідницького Чину, який у 1548 році надіслав листа всім своїм підлеглим, закликаючи їх до підтримки Товариства Ісуса.
Але єзуїти ніколи не повинні були бути такими, як жебруючі ордени (так називають францисканців і домініканців). Це тому, що головною метою Товариства Ісуса є «допомога душам». Найкращим способом для цього було священиче служіння, а, отже, і орден, заснований святим Ігнатієм став духовним монастирем, де основна увага приділялася священству. Тим часом в двох старших згромадженнях визначну роль мали відігравати брати-миряни, які стали монахами. Св. Франциск записав у Правилі, щоб його «духовні сини» зверталися один до одного тільки «брат», а сам ніколи не прийняв свячень вищих і помер як диякон. Тож, для проголошення Христа в убогості і простому навчанні священство не є обов’язковим. Але єзуїти в центрі своєї місії бачили (і все ще бачать) також здійснення таїнств, тому зробили наголос в основному на присутності духовних отців в своїх рядах.
Апостольство
Товариство Ісуса відрізняється від інших релігійних згромаджень особливим способом апостолювання, яке зобов’язує єзуїтів йти «до межі», туди, де ніхто інший не бажає йти, щоб у тих важких умовах проголошувати Христа і тим самим допомагати «спасінню душ». Саме тут народжуються деякі, часом контроверсійні аспекти життя єзуїтів.
Передусім ідеться про назву. Святий Ігнатій та його перші товариші не надто часто використовували слово «монастир» (вони обрали «товариство», яке в той час відносилось також і до релігійних груп, але менш формальних, аніж монастир). Але великий акцент зробили на тому, щоб засвідчити, що їх «головою» є Ісус Христос. Тим самим бажали виявити, що слідують за Ним, наслідують Його, навчаючи про Царство Боже.
Іншою особливістю, характерною лише для Товариства Ісуса, є четвертий обіт послуху Папі Римському в справах місійності. Ця особлива відданість Святішому Отцю всього Ордену та кожного єзуїта, знову підкреслює місію, якою є проголошення Євангелія – там, де є найбільша потреба, і таким чином, як тій потребі найкраще сприяти. Оскільки Папа знає труднощі та недуги Церкви, тому вкаже Товариству найбільш відповідний апостолат. Але все тут знову підпорядковане «допомозі душам». Як зрештою усім відомий єзуїтський послух.
Зрештою, навіть «малі» повсякденні обов’язки монашого життя підпорядковуються цьому. Тільки тому, єзуїти не моляться молитвослов разом, тобто Церковне Правило, визначених у певні години дня як у давніх монастирях. Тому не мають приписаних настоятелем покут. Саме тому їхній спосіб життя повинен бути «нормальним» – ні занадто багатим, ні занадто бідним. Лише тому, не повинні надто зосереджуватися на обрядовості св. Літургії, але передавати її зміст – спасіння через Христа. І ще багато інших справ єзуїти здійстнюють лише «для більшої прослави Бога», «воюючи під стягом хреста», краще «допомагати душам».
Отже, Товариство Ісуса глибоко вкорінене в католицьку та монашу традиції. Ніколи не було відірване від неї. Але є також відмінним від інших монастирів. І, мабуть, тому єзуїтів можна називати «монахами у середині міської суєти».