СВІДЧЕННЯ | ПРО ПОКЛИКАННЯ БРАТА РЕМІГІУША РУТЕЦЬКОГО, ТІ
Свідчення брата Ремігіуша Рутецького, ТІ в неділю Доброго Пастиря, 9-у після Воскресіння Христового (7 травня 2017 р.Б.). Цей день Церква приурочила молитві за священичі та монаші покликання.
Мене звати брат Ремігіуш Рутецький,ТІ. До ордену єзуїтів я вступив у 2008 році. Після цього пройшов 2-річний новіціят в Гдині, який завершився складанням монаших обітів убожества, чистоти та послуху. З вересня 2010 р. виконую своє служіння в нашій монашій Курії та при місцевій парафії св. Степана. Сподіваюся, що більшість із вас мене вже знає. Хочу сьогодні поділитися життєвою дорогою свого покликання, а, зокрема, кількома думками про служіння брата в ордені єзуїтів. Родом я з місцевості Лювнови Вєлькє, яка знаходиться неподалік Ілави. До Товариства Ісуса вступив у віці 32 років. Перед вступом до ордену завершив навчання з політики самоврядування та політології. До вступу в орден працював у цегельні, на м’ясокомбінаті, у концерні «Філіпс», очолював відділ прийому товару на гуртівні в Гданську. Я проводив тихе і спокійне життя, яке було тісно пов’язане з родиною. Але мені чогось не вистачало. Прагнення до самореалізації, навчання, праця, житло, пошук майбутньої дружини не приносили мені відчуття заспокоєння.
Неодноразово запитував себе: «Що далі робити?» Аналізував своє минуле життя, чим займався і до чого прагнув. Водночас, під час моїх роздумів на перше місце виступав Бог і Церква. Ці роздуми спонукали мене поставити собі ще одне запитання: «Коли і де у своєму житті я зустрічав Ісуса?» Процес рефлексії повернув мене до початкової школи. Коли я був у 8 класі, під час Різдвяної коляди, парох запитав мене: «Чим буду займатися після закінчення школи та, чи не бажаю посвятити своє життя священичому служінню?» Це запитання мене схвилювало, проникло в серце та розум, але я рішуче відповів, що ні.
Озираючись назад, можу сказати, що в запитанні пароха я зауважив Боже світло. Раніше я ходив до церкви, молився, але не відчув близької присутності Бога у своєму житті. Уявляв собі Його десь далеко. На мій погляд, мої стосунки з Богом були односторонні. Тоді я відчув, що через пароха Ісус промовляв до мене. З того часу я по-іншому почав міркувати про Бога. Я відчував Його завжди поблизу себе як свого Товариша. Розмовляв з Ним як із найкращим Приятелем. Такі стосунки з Богом приносили мені втіху, але поряд із тим виринало в душі запитання священика, сказане мені : «Чи не бажаєш посвятити своє життя священичому служінню?» Це запитання викликало в мене переляк. Воно почало в мені зростати. Я продовжував ходити до церкви, але уникав відповіді сам для себе на це запитання, зосередившись на навчанні та праці. Тоді було значно важче знайти працю та кошти на навчання. Однак, з Божою допомогою, я завжди мав працю, яка дозволяла мені утримувати себе і навчатися.У той час я не брав участі в жодній церковній спільноті чи групі. (Я був недільним християнином, який у відпустки відвідував костели і санктуарії.?) Відвідував богослужіння у неділю, а під час відпусток відвідував відпустові місця. Я не заглиблювався в молитву, щоб не поверталося те запитання, яке викликало в мені тривогу.
Так проходив час. Я був зосереджений на навчанні, праці, присвячував свій час родині. При зміні праці, радісних подіях в родині, те запитання знову мене турбувало . У той час я намагався заглушити його новими ідеями відносно життя. Коли всього досягнув у житті, то замислився над змістом свого життя. Щось мені не давало відчуття спокою.
Після довгих роздумів і розмов з Богом, я зрозумів, що те запитання пароха: «Чи не хочеш стати священиком?» – було для мене великим даром Божої любові. Це був час, коли я пізнавав себе, свої можливості і прагнення, а також поглиблював стосунки з Богом, щоб зараз з усвідомленням того, що пережив у своєму житті, бути знаряддям в Його руках.
Я почав шукати інформацію про духовні заклади. Це було нелегко для мене. Я не брав участі в жодних релігійних спільнотах, не знав жодної духовної особи, щоб мати змогу поспілкуватися. Не хотів теж турбувати моїх близьких своїми роздумами. Почав шукати інформацію в мережі. Знайшов інформацію про орден францисканців. Я записався на реколекції для розпізнавання покликання в Ельблонзі. Там я вперше відкрито зумів порозмовляти про те, що відчуваю, переживаю і як планую діяти далі. Я мав можливість теж обговорити питання, які мене хвилювали, з особами, які думали про подібну життєву дорогу з Ісусом. Саме в Ельблонзі я утвердився в думці, щоб бути братом, а не священиком. Я не бачив себе у священичому служінні, але прагнув в інший спосіб служити ближнім для більшої прослави Бога. Я повернувся дуже спокійний і задоволений, незважаючи на те, що далі чогось не вистачало. Однак, я був рішучий у продовженні пошуку свого покликання. І знову продовжив пошук у мережі, переглядаючи різні сторінки, натрапив на орден єзуїтів. Уже на початку, читаючи про Товариство Ісуса і його засновника св. Ігнатія Лойолу, я відчув, що це мені близьке. Я вирішив дізнатися більше про орден. Домовився про зустріч з отцем, який відповідав за покликання. Після тієї розмови та запропонованої духовної літератури, в якій розповідалося про життя та служіння в ордені брата Казимира, котрий у той час проживав у Варшаві, я був певен, що прагну приєднатися до ордену єзуїтів та служити Ісусові під стягом хреста.
Згодом провів реколекції для розпізнання покликання. Слова Ісуса : «Іди за мною», – я прийняв як запрошення товаришувати Йому в дорозі життя.
Після реколекцій була вступна розмова та рішення Провінційного Настоятеля про прийняття мене до новіціяту Товариства Ісуса. Маючи письмове рішення, я повідомив про все свою родину. Всі були здивовані, одначе пошанували мій життєвий вибір. Сестра сказала, що здогадувалась. Моїх родичів приємно здивував зовнішній вигляд монастиря, адже вони уявляли собі його як старовинну будівлю з маленькими, темними келіями та монахів, які постійно моляться. Побачивши мій майбутній дім у Гдині, вони трішки заспокоїлись. Тепер мої родичі знають, чим я займаюся і як живу. Вони не хвилюються за мене, а я молюся до Бога, щоб заповнив пустоту, яка залишилася після мене в їхніх серцях.
Уже 9 років я є братом в Товаристві Ісуса. Дивлячись на своє минуле життя та роздумуючи над своїм покликанням, бачу Ісуса як Доброго Пастиря, Котрий дбає про своє стадо, дбає також про мене. Допоміг мені здобути середню освіту, навчатися, працювати, здобути життєвий досвід, завжди супроводжував мене в моїх життєвих рішеннях. Можливо, я довго розпізнавав своє покликання, щоб відповісти на запрошення Ісуса. Але в служінні Його Церкві кожна людина має свою неоціненну вартість у Божих очах.
Розповім про працю братів у Товаристві Ісуса. На даний час у нашій провінції налічується 18 братів. Праця різноманітна: в костелах, захристії, бібліотеці, ЗМІ, опікуємось хворими, допомагаємо біжeнцям, займаємося закупівлею товарів, садівництвом, а також ведемо фінансові та адміністративні справи.
Обсяг праці є дуже різносторонній, але пристосований до можливостей і здібностей братів. Відмінність братів від священиків полягає в тому, що не маємо священичих свячень і не уділяємо таїнств. У Товаристві Ісуса найважливіше – це покликання, а тоді вже братерське чи священиче. Це покликання є завжди апостольське і, як написано у формулі нашого Інституту, що це покликання спонукає кожного, щоб «боротися для Бога під стягом хреста і служити самому Господу, також Його улюбленій, тобто Церкві під проводом Єпископа Рима». Це покликання можна порівняти на прикладі родинного життя. У родині кожен має різні обов’язки, але всіх об’єднує одна спільна мета, а саме старання про добро для всієї родини, про виховання дітей і онуків.
Я з довірою дивлюся у майбутнє та моє життя в монашій спільноті Товариства Ісуса, бо лише з Божою допомогою можу все в Тому, Хто мене зміцнює, а те своє, що мене непокоїло, я змінив на щось значно краще – це служіння для Бога, Церкви і ближнього. Дякую Вам за те, що люб’язно слухали історію мого покликання. Прошу Вас про молитву в намірі покликань до нашого ордену, «бо жнива великі, а робітників мало».