Розмова | Єзуїт, який був панком
Яцек Сєпсяк,ТІ : Ти єзуїт і музикант. Монаше життя поєднуєш зі створенням музики у стилі регі та панк.
Войцех Ковальскі,ТІ: Я б не сказав, що музикант, а радше сказав би, що захоплююся звуком. Малюю звуком. Трактую звук як мову, якою можна спілкуватись: найперше зі самим собою, а потім зі світом. Це позавербальний потік зсередини, який є відповіддю на те, що відбувається в мені або у світі навколо мене. Немає сумніву, що у цьому є Бог. Про це часто говорить мені серце. У звуці, в якому виражаю власні порухи, я знаходжу простір для духа, свободу; в ній також триває розмова з Ним.
На початку немає наміру пошуку Бога в музиці. Намір полягає у тому, щоб вивільнити на зовні ноту, яка звучить в мені; у цьому процесі, без моєї участі об’являється Його присутність. Ця присутність підтверджена через спокій, який приходить під час творення музики, задоволення та почуття, що моє звукове повідомлення є істинним, щирим, що його заповнює світло зі середини. Навіть, якщо іноді звук стає скрипом, а переказ буває важким, однак присутня в ній правда створює посилання, яке єднає мене з Творцем. У такий спосіб я переживаю музику. Монаше життя – це музика. Усе відбувається в одному серці.
Не прокладаєш шлях до Бога, але знаходиш те, що веде тебе до Нього. Що віднаходиш? Що відбувається у звуці, з яким працюєш?
Діалог. Діалог на більш глибокому рівні. На думку мені приходить Авраам та слова, адресовані йому: «Вийди з землі твоєї». Бог каже Авраамові: «Вийди з обставин, які тобі відомі, і вступай у цілком новий простір, щоб навчитися Мене знаходити». Творення музики, писання ікон, малювання картин, поезія – це діалог зі своїм глибинним єством, у цьому є основа. У цьому є Бог. Спершу вслухаюся в якийсь імпульс, емоції, порух. Слухаю, що це таке, що це означає, в якому моменті з’являється, звідки походить, з чим це пов’язати, який напрямок цьому надати? І коли нота триває довше, то починає дрижати і, таким чином, наближатися до основи. Повільно розкривається форма… Та іноді буває так, що починаю щось наспівувати, перш ніж з’явиться імпульс; тоді це я є захоплений музикою, а не вона мною.
Якщо б ти не займався звуком, не ввійшов би в себе?
Існують інші способи спілкування зі собою, наприклад книга, похід у гори, молитва. З музикою, однак, є так, що вона приходить як милий гість і стає запрошенням. Записую її і тоді вслухаюся у неї. Якщо залишається зі мною на довше, то це означає, що варто присвятити їй більше часу. Потім повільно з’являється слово, значення – це зміст, отриманий через даний звук. Бог є присутній у цьому, але якось по-іншому, ніж на Літургії, це значить, що у цьому звуковому процесі є більше місця на спонтанність, на порив. Його присутність підтверджується, як я вже говорив, спокоєм і почуттям контакту зі своїм серцем. Це викликане диханням, яке приносить зі собою звук. Ця подорож Авраама є шляхом у глибини самого себе, у глибокі відносини з Тим, Хто є.
Ключовим у цьому, про що йде мова, є почуття, що перебуваєш на шляху, що щось нове з’являється на горизонті і закликає йти за цим. Проте, можу сказати, що у моєму випадку з музикою не є так, що сідаю і кажу, що тепер мені потрібно написати нову пісню, бо я маю трохи часу… Це не має успіху, не я викликаю вовка з лісу, це вовк викликає мене. І коли приходить поклик, то, звичайно, це починає відбуватися. Звісно, якщо це відбувається в дорозі, нерідко виникають сумніви, питання про сенс того, чим займаюся. Важко. Це частина мандрівки…
Захоплення звуком для тебе не лише творча праця, але, в першу чергу, вираження емоцій, їх визволення…
Раніше, коли я був молодим панком, то насправді музика була шляхом, через який я видобував зі себе перш за все бурхливі емоції. У даний час я трошки спокійніший, тому і до музики маю більш спокійний підхід. Я рухаюся в різних напрямах: література, кіно, музика, духовність… Таким чином, є більше можливостей, більше відкритості для натхнення, для ідей, які можуть приходити звідусіль. Іноді фрагмент прослуханого тексту, якась пропозиція, сцена з фільму, трансляція по радіо відкривають щось в мені і утворюється ідея – нота, яка стукає зсередини, тому що хоче вийти назовні. А потім, як гончар у книзі пррока Єремії, цей початковий звук, якийсь бас, додаю різні ноти для гармонійності. Іноді залишається бас, бо нічого більше не потрібно, буває, що прикрашаю його як тільки можу. Це все відбувається в часі; інколи підказує слух, що ще можна додати, а що ні.
Залишаєш це собі чи ділишся з іншими?
Звичайно, ділюся, тому що музика є певним комунікатором. Хочу нею ділитися і радію, якщо хтось приймає чи цінує те, що я роблю. У своїй сутності, музика має соціальний вимір, оскільки стосується відносин, діалогу, історії про щось і для когось. Не залишаю цього для себе, але посилаю у світ, сподіваючись, що може це когось надихатиме. Роблю це, бо переконаний, що тут відбулося щось дорогоцінне. Оскільки мене це захопило, то, можливо, для когось іншого теж стане ключем для відкриття горизонтів. Іноді я є несміливий у діленні своєю творчістю, тому що, мені видається, що для інших вона є незрозумілою і те, чим займаюся є для інших вкрито завісою моїх особистих слів, відчуттів, ідей і уявлень. Ця історія схожа на відображення в дзеркалі, в якому відображється прямий контакт зі собою. Такий досвід не обов’язково має цікавити іншу людину. Але є й ті, хто цікавиться, слухає. Їх горстка.
Чи ти займався зі звуком у гурті, творив щось з іншими?
Раніше було декілька джем-сесій із барабанами і легким «шумом». Тоді ми не шукали глибини в Бозі, лише виражали себе, хоча це теж мало певний духовний вимір. Однак, цей досвід був багато років тому, дуже підтриманий, так би мовити, «димом». Коли згодом грав у гурті, то спільна гра була радше формою готових ідей. Ми рухались у регі- та панк-стилі, хоча хотіли, щоб наші пісні мали повний, упорядкований зміст. Не було взаємного слухання та запитання куди прямуємо. Ми тільки приносили готові ідеї. Те, що будує спільноту, – це зустрічі, яких нам з різних причин не вистачало. Щоб відчути музику в такій атмосфері, потрібно великої довіри до себе, часу, свободи і, звичайно, відповідних людей. Не з кожним вдається створити гарний, взаєморозуміючий гурт, який, крім музики, також має дружню атмосферу.
Музика поза стилем поп, внутрішня музика, а саме такою захоплююсь, у своїй природі була завжди музикою спільноти. Була створена людьми, які люблять людей. Панк, регі або хіп-хоп – це чудовий приклад того, що хтось подає ноту чи удар, далі з’являються звуки, когось це починає надихати до танцю, хтось починає навіювати, ще інший вдаряє в бубон і вперед. Такі звуки торкають, захоплюють, мають свій ритм, який зворушує серце. Певним парадоксом є той факт, що наразі таку музику (яка має вимір спільноти) творю сам. Створення гурту сам зі собою – на цьому етапі життя, можливо, мені саме це потрібно …
Немає потреби спеціального приготування, щоб увійти в неї.
Думаю, що ні. Потрібно лише відкритись на ідею, бажання, спонтанність. Іноді, однак, буває, що простота, але також і сила таких ритмів, може піти в напрямку розваги. Саме тоді відбувається велике спрощення музики, яка у своєму началі має силу передавати великий зміст. Наприклад, регі завжди асоціюється мені з духовністю. Через певне повторення, завдяки своїй медитативності може досягти душі, а в ній є набагато важливіші речі, ніж потреба розваги. Колись два гурти «Ізраїль» та «Гедеон Єруббаал» мали тексти, вкорінені в Біблії. Зазвичай, у тексті не говориться безпосередньо про Бога. У той же час регі має підстави для того, щоб саме про Нього говорити. Аналогічно хіп-хоп з його простим ритмом; це була б «конкретна бомба». Це все базується на визначених звуках, які люди вживали впродовж тисячі років у всіх культурах. Бо певна річ, що ці звуки дотикають серця. А дотик серця починає зі себе щось видавати. У цей спосіб народжується духовна легенда, діалог зі самим собою, а завершується в простоті і правді. Хоча мені відомо, що в просторі хіп-хопу є репери, які розповідають про Бога. Їх слухають багато… попри те, що у цьому напрямку це не користується популярністю.
Справді, регі-музика має у собі такий потенціал. Коли я працював молодим академічним душпастирем в Новому Сончі, у нас була Літургія, під час якої ми грали в різних музичних стилях. Була також Літургія у стилі регі. Прийшло багато молодих людей, і всі присутні у церкві молилися в ритмі регі. У мене було почуття неймовірної єдності: спільного поклоніння Богу. У регі є потенціал не стільки концерту і розваг, як властиво духовний, який сприяє глибокій молитві.
Насправді потенціал є і можу сказати, що він надихнув мене. Можливо, наша розмова – це запрошення зробити те саме в Клодзко, де я тепер душпастирюю. Немає більш красивої музики, щоб говорити про духовні речі, про Бога, ніж регі. Це не просто два акорди. Ця музика у поєднанні з біблійним текстом може стати киркою, яка копаючи до джерела, робить так, що звідти починає плисти щось нове, свіже, щось, що охоплює багатьох слухачів і дарує їм досвід Бога. Немає красивіших, піднесеніших і важливіших слів, ніж ті, що в Біблії. Поєднуючи їх з такою музикою, ми можемо віднайти допоміжний інструмент, який допоможе людям наблизитися до глибини.
Регі має в собі щось сакральне. Посилаючись на щось дуже первинне і просте, зворушує душу. Напрошується мені певна аналогія з харизматичним рухом, з яким я був пов’язаний ще з початкової школи. Спочатку переживав інтенсивні порухи, пізніше досвідчив великого полегшення, а воно запровадило мене до тиші, до одного звуку. Цей звук став моїм наповненням, насиченням. Тривав при одному слові, і це провадило мене до медитації, до тиші перед Богом. Те саме стосується і регі: простий ритм, прості слова, що ведуть до глибини, до тиші перед Богом.
Подібно як білий колір є основою для усіх кольорів, насиченістю повноти, так тиша є останнім звуком, до якого доноситься музика. Ритм регі допомагає ввійти в ритм зі своїм серцем. Людина інтуїтивно відчуває. А додатковою іскоркою стає слово. Це призводить до абсолютної простоти думки, яка, правдоподібно, остаточно переходить в тишу і спокій. Тиша – це, мабуть, останній звук у музиці. Можливо, з неї все розпочинається і у ній все завершується. Регі може бути засобом, який допоможе людині досягти простоти пізнання Бога і самого себе. Дозволить досвідчити таку ясність, що ви зумієте побачити Господа в одному простому звуці. Бог є простий, Трійця проста… три клавіші в одному акорді, Е-мінор.
До такої духовної простоти потрібно дійти.
Звичайно, тому що це шлях. Силоміць, машинально нічого не вдасться спростити. Потрібно пройти дорогу так, як Авраам, який двадцять п’ять років чекав на виконання обітниці Бога щодо Ісаака. Двадцять п’ять років прокручування в серці різних ситуацій, культивування в ньому того, що було досвідчене як цінне, і відмова від того, що є неважливе або дріб’язкове, для того, щоб наблизитись до мети. Простота. Не досягнемо її створюючи якусь «програму отримання простоти». Дорога залишається дорогою, і потрібно слідувати нею, щоб зрозуміти, що і як має бути, що і як має залишитися та що насправді має значення. Займаюся музикою з чотирнадцяти років, коли вперше взяв до рук гітару. Потім були часи панків і «витікання гарячої емоційної лави». Тому два роки я записав з гуртом альбом панків, рік тому альбом регі, а сьогодні працюю над проектом, який об’єднує кілька музичних стилів, які базуються на повторенні та простоті. Правдою є те, що я не вмію виконувати складних музичних творів. Одночасно мене музично приваблює медитативність й простота. Це до мене промовляє.
Весь час перебуваю в дорозі, шукаю нові горизонти, і відчуваю, що переді мною є простір. Знаю, що потрібно йти далі і що на цьому шляху багато речей будуть постійно спрощуватись. Простота – це мета, а не початок. Вона не може бути спочатку, тому що я її тільки шукаю, і я не знаю, якою вона повинна бути, і також не знаю, як вона виглядає, як має бути виражена. Вона виникає на мить, як світло маяка. З простотою є так, як у жарті, який, напевно, знаєш, що на одному концерті контрабасист смикає всі струни, на другому інший – використовує лише дві. Перший постійно шукає, а другий – уже знайшов. На початку є пошук, який починається зі слухання ноти власного серця. Якщо моє серце відкрите, то допровадить мене до того місця, де буду знати, що це є те. Кoжен альбом, який записував досі, завжди каже мені: «Це ще не те».
Думаю, що я на шляху. Займаюся своєю справою, не намагаюся нічого імітувати, хоча, звичайно, базуюсь на певній бібліотеці звуків, які здобув за всі ці роки. Маю свої улюблені гурти, які, безумовно, закарбувалися в моїй музичній чутливості. Відчуваю, що мій музичний шлях – це шлях самітника. Не пишу хіти, мої пісні не мають стихів та не впадають у слух хориста. Радше є музичним зигзагом на піску. Завжди якийсь слід…
У регі є також те, що змушує людину на концерті почутися співавтором атмосфери. Не тільки глядачем.
Без сумніву. Якщо так переживаються концерти, то це дуже добре. Бо, якщо глядач відокремлений від спільноти, то не співтворить з нею атмосфери. Колись, наприклад, під час панк-концертів глядачі виходили на сцену, танцювали на ній, передаючи музикантам свою енергію, співтворили видовище. Так теж було на концертах регі. Сьогодні, мабуть, між музикантом і глядачем є дистанція, огорожа, охорона і це ускладнює встановлення відносин. Якщо концерт проводиться за принципом: ми тут, а ви там, то я дякую за такий концерт, краще грати тоді в себе в кімнаті. У музиці шукаю глибини, шукаю співбуття… Якщо цього немає на концертах, шукаю це деінде. У найближчому майбутньому матиму можливість чотири рази давати концерти для людей і вже знаю, що не буде загороди, пандусів, ні охорони; по-іншому я собі цього не уявляю.
У контексті створення музики хотів запитати про час святкування, про відпочинок. Для мене вільний час від праці, то це також можливість для того, щоб бути творчим. Свято не є лише для того, щоб насититися стравами, а потім мити посуд. Це також час для культури, котра увійде в священний простір і не переживатиметься пасивно. Раніше проводили час співаючи, танцюючи, граючи на музичних інструментах. Сьогодні найчастіше проводимо час, переглядаючи телевізійні передачі.
На жаль, це пов’язано з тим, що сьогодні суспільство хоче найперше зробити людей споживачами. Для кого важливо, щоб людина була творчою? Людина повинна бути одержувачем, клієнтом, носієм, який користає з розваги. Як сьогодні допомогти людям відкрити прагнення творити, бажання створювати? Бог створив нас на свою подобу, а Він є Тим, Котрий, як каже святий Ігнатій Лойола, що постійно трудиться, творить, а тому неустанно запрошує людину до творчості. Кожна людина має у цьому подібність до Бога.
Відпочинок був би у цьому контексті пропозицією, щоб зупинитися, для контемпляції та співучасті в Ньому, щоб «щось довершити». Питання в тому, чи молодь є вихована в такій атмосфері? Отець Тішнер сказав, що у стосунках з іншою людиною не йдеться про те, щоб зберігати позицію, котра вигідна для мене, але щоб допомогти іншому стати вільним. Думаю, що це дуже творчий, креативний процес. Молодь потрібно скеровувати у життєдайний простір, де вони зможуть розкрити свої крила, в якому відчуватимуть, що вони теж можуть щось створити. Це дуже гарно, це перетин особистих меж, це участь у творенні. Людина у такій динаміці стає творцем і перестає бути лише споживачем, стає кимось, хто бере справу в свої руки і надає їй таку форму, яку бажає. Як це зробити? Показуючи своїм життям, що існує інший світ, ніж той, який вони знають. Можливо, молоді люди захочуть його пізнати, відкриють щось правдиве, отримають нестримний запал, він захопить їх і, можливо, підуть власним шляхом.
Як подолати пасивність молоді та розбудити в них творчий порив?
Займатися своєю справою. Радіти життям. Бути тим, ким ти є. Будучи створеним на образ і подобу Божу, маємо у собі природний, записаний в серці талант, щоб бути креативним у властивий для себе спосіб. Творчість – це віддання Богові хвали, Який є Життям і Дорогою до втрачених садів, шляхом до простоти і глибини. Поп-культура цього не дасть, бо вона цього немає; є наче дорогою, втоптаною сотнями людських кроків. Якщо б моє життя було для когось натхненням, імпульсом або навіть провокацією – у тому значенні, що спонукало б до роздумів, до пошуку, тоді вартує, щоб моє життя таким було. Торжество життя не повинно означати переживання життя тільки у контемпляції та в спокої. Торжество може бути життєдайною діяльністю для примноження життя та спонукання до руху.
Це також перетин того, що звичайне і схематичне у повсякденному житті. Зізнаюся, що для мене суть торжества полягає у тому, щоб вийти за межі того, до чого призвичаюють тебе повсякденні обов’язки. У цьому допомагає нам творчість та креативність.
Так. Це як вітер, який приписують тим, хто народився з духу. Отже, креативність – це нешаблонність, вона характеризує також відносини і діалог. Десь наприкінці знаходиться життєдайна глибина. Сутність.