РЕЧІ, ЯКИХ МЕНЕ НАВЧИЛИ СПІВБРАТИ, ЧИ, ПРИНАЙМНІ, НАМАГАЛИСЬ…
Немає необхідності у великій спільноті, в якій проживаєш, і вельми великих задумів, які реалізовуєш (чи лише прагнеш реалізувати), щоб надихнутися до кращого життя, життя в Ісусі. Покликання єзуїтів полягає у тому, щоб товаришувати Ісусові, бути щораз ближче до Нього в кожній життєвій ситуації. Кожного разу більше пізнавати, любити та наслідувати Його. Бути його учнем і приятелем.
ЛЮБИТИ БОГА ЯК БРАТ ФРАНЦИСК
Я познайомився братом Франциском у новіціаті. Я з радістю носив підрясник у нашому колегіумі в Гдині. Він повільно ходив коридорами того ж колегіуму, але двома поверхами нижче, де знаходився наш єзуїтський лазарет, тобто монаший дім для старечих осіб. Я познайомився з братом у колегіумі. Брат Франциск страждав на поступовий розлад ментальної орієнтації. Щовечора він запитував чергового брата новіціату: «Чи є для мене місце на нічліг, бо я приїхав зі Святої Липки, а провів там близько 50 років і можу спати навіть із кіньми?» Отже, як брат Франциск навчив мене любити Бога?
Я б хотів теж, як брат Франциск, коли всі мої маски успіху та невдач спадуть, мати в собі стільки любові, щоб ніколи не вагатися любити Бога.
Його пам’ять із кожним днем погіршувалась, водночас він ставав усе більш настирливим … і агресивним. Неймовірно вибухове поєднання. Брат виглядав немов скелет, покритий шкіряним мішком, і, крім цього, він не хотів їсти. У цей день він пішов після обіду відпочивати, як зазвичай, до ввечері і, прокинувшись, не хотів йти в їдальню. Я сказав тоді до нього:
– Брате! – він не почув, тому я вигукнув:
– Ходімо до церкви!
– До церкви? – запитав. – Ну, тоді йдімо!
Він встав, і я провів його в їдальню, бо не пам’ятав куди йшов.
СЛУЖИТИ ЯК БРАТ ЗИГМУНД
Брат Зигмунд жив у сусідній кімнаті. Похилого віку, сутулий, майже незрячий, брат «Бидгоський соус», – так він себе називав. Кожному з новиків надокучав різними катехизами про правди віри, Божу Матір і про те, що маємо бути посланцями Ісуса.
Бути свідомим свого покликання як брат Зигмунд. Дуже бажав би цього.
Пам’ятаю, як він помирав. Лежав, прикутий до ліжка, і плакав. Побивався, бо йому було прикро з того, що вже не зможе нічого зробити для Бога на землі. Від побаченого, моїм тілом, наче струм пройшов. Узагальнюючи, можу сказати, що всі його повчання до нас, молодих, не були глузуванням, ані проявом його старечого віку. Будучи незрячим, сутулим, єдине, що міг чинити – це говорити про Бога, тому це чинив.
ЛЮБИТИ СВІТ ЯК О. ПЕТРО
Отця Петра знають декілька поколінь єзуїтів. Це був наш викладач. «Мій предмет є найважливішим у всьому вашому циклі навчання філософії», – так привітав нас отець Петро на першому занятті. – Хто вважає по-іншому – є моїм особистим ворогом. Більшість моїх ворогів – це мої співбрати». Після цих слів студенти зайшлися сміхом, а ми, єзуїти, лише кивали головами.
Його лекції були глузливими, а вимоги нереальними. Однак, слід визнати, що ніхто не любив природу так, як він. Розповідав зворушливим голосом про білу планарію та її здатність до регенерації.
Культурно вселяв у серця надію, що в кінцевому підсумку краса переможе зло, а Бог є добро. Чи можна бажати чогось більшого?
Пригадую ще дві події з його життя. Одного разу побачив нову техпрацівницю в нашому коледжі. Він підійшов до неї спокійною, поважною ходою та промовив: «Вибачте, пані, хочу сказати, що Ви дуже красиві!» – й відійшов, залишивши зарум’янілу жінку. Мені подобалось, як він служив Літургію та говорив проповідь. Завжди спокійно, неспішно. Залишаючи в нас почуття, що ми є кращими, ніж нам видається. «Зрештою, все буде добре!» – повторював слова Джуліана з Норвіча. І насправді в це вірив.
ПОСВЯТИТИ СЕБЕ ЯК ЮРКО
Звертаюся до нього Юрко, хоча офіційно я повинен говорити о. Юрію, але навіть молоді скаути зверталися до нього лише на ім’я. Юрко – паломник, студентський душпастир, сповідник, скаут. У нього були великі труднощі з нижніми кінцівками. Його коліно було цілковито нерухоме, йому загрожувала ампутація. Юрко дав виклик усьому світові: він пішов на операційний стіл. Лікарі видалили колінний суглоб нижньої кінцівки, а кістки з’єднали дротами.
На нього очікувала довготривала та болісна реабілітація. Навіщо це все? Він вже був похилого віку. Усі б його зрозуміли, якщо б він прийняв свою недугу, не вдаючись до жодних заходів.
Одного разу я відвідав його у Варшаві. Він заново навчався ходити. У коридорі, який вів до його кімнати, було три сходинки. У моїй присутності йому вдалося забратися на першу сходинку. Він повернувся й сказав: «Бачиш? Я можу вже ходити по сходах! І це означає, що я можу вже їздити потягами на скаутські табори!»
Я б хотів бути готовим до такого радикалізму. Втішає мене те, що Юрко не був готовий до цього, а він таким був.
А виявилося, що він пройшов через усе це не тільки тому, що він був настільки завзятим, а й для того, щоб бути потрібним для інших. І справді. Курінні з Варшави знали, що, якщо не все вдалося, і вони з дітьми опинилися у невідомому місці, і немає змоги знайти священика, який би відслужив Літургію в неділю, то достатньо зателефонувати до Юрка. Він, на інвалідному візку, підніме небо та землю, розбудить усіх приятелів, щоб зранку відвезли його на перон.
ЗРІЛІСТЬ
Я не знаю, чи визрів до важливих лекцій, які викладають мені мої співбрати. Але знаю, що те, чим мене збагатили – це великі бажання. І це вже багато.